Гора Малий Стіжок висотою 782,4 м над рівнем моря, що є візитною карткою селища Берегомет та перлиною Національного природного парку "Вижницький", розташована на правому березі річки Сірет. Вона вражає своєрідністю рельєфу, оригінальністю барв лісових насаджень (залежно від пори року), буйними травами на сіножатях, джерелами кришталево чистої води.
На вершині не залишаться без уваги кам’яні утворення, які в народі називають "Печера Довбуша" – це цікаві скельні виходи потужних пісковиків ямненської світи палеогену з тріщинно-спелеологічними утвореннями. Довжина печери становить понад 10 м, а висота 3,5 м, площа 15 м².
Існує легенда про гору Стіжок:
"Бідували гуцули здавна. Несила було терпіти більше знущання панів. Збиралися люди по хатах, шепотіли, тихо обурювались…
І знайшовся сміливець, який не злякався гнобителів, не зігнувся під їх суворим поглядом. Ніхто не знає тепер, яке ім’я носив тоді відважний хлопець. Давні легенди оповідають, що був той легінь і з лиця красенем, і в силі значний. У душі мав велику любов до рідної землі, до забідованого народу й ростив святе бажання дати волю рідному краю.
Та згодом звістка про славного легіня дійшла й до вельмож. Занепокоїлися кати. Кожному стало бійно: аби не посягнув він на їх маєтки. І вирішили багачі зібрати військо велике, аби «прочесати» ліси і видолинки і знайти непокірного. Прибули вояки, обступили панські садиби, грізно стали проти змученого народу. Обіцяли нагородити золотом того, хто вкаже на легіня. Люди стояли мовчки. Тоді один із воєначальників сказав вийти вперед кільком молодим кріпакам і виголосив, що вб’є їх, якщо люди не скажуть про того, кого їм треба. Натовп хвилювався, але мовчав. І коли вояка замахнувся шаблею на стрій молодих легінів, із натовпу пролунав голос: «Не чіпайте їх, я — тут!» Всі розступилися й наперед вийшов легінь. Вояки його, беззбройного й беззахисного, схопили, зв’язали руки, оточили, наче боялися, що втече. А легінь, мов дитина, стояв, усміхаючись. Вельможі полегшено зітхнули.
Та ось із натовпу хтось крикнув: «Бийте панів! Люди, не терпіть». Юрба, наче стиснута пружина, раптом кинулась на озброєне військо.
Легінь і його однодумець втекли. Невдовзі наші сміливці дали про себе знати: маєток одного з найбагатших вельмож пішов із димом. Люди, почувши таку новину, ожили, заворушилися й далі вселили надію на волю. Одні робили шкоду своїм панам, знищуючи посіви та худобу. Незабаром запалав ще один маєток пана. Лихоманка охопила вельмож, страх за свої багатства та життя гриз їхні душі. І знов зібралися багатії на раду. Сто тисяч золотом пообіцяли тому, хто впіймає бунтарів.
Якось зайшли наші легіники до однієї убогої оселі. Попросилися відпочити. Господар їх привітно прийняв, а коли вони заснули, послав свого сина до пана сповістити про те, що легіні в нього відпочивають. Дуже вже кортіло мати оті сто тисяч золотом. Вояки не забарилися й сонних полонених пов’язали. А жадібний селянин пішов вимагати грошей. Пан наказав дати йому добрих канчуків (прутів).
Стратили легінів тут же, біля панського двору. Хоронити заборонили.
Воєначальник дав нечуваний наказ: розкидати тіла загиблих по зарінку, аби звірина і птиці загризли, розтерзали, заклювали їх. І люди не витримали: вони спочатку крадькома, а потім і відкрито зносили понівечені останки в одне місце — за річку Сірет. Вони брали землі по пригорщі, у путні, у берівці — хто як міг і несли її на місце поховання легінів. Як не погрожували панські посіпаки, ніхто не залишив своє сумне заняття: усі тихо, скорботно працювали. Люди йшли і йшли з усіх усюд. Кожна жменька землі, кинута на тіла загиблих легінів, проростала травою, квітами, кущами, деревцями. Згодом рукотворна могила виросла до висоти гори.
Багато хто приносив землю й зі своїх рідних місць, бо й там ширилася слава про хоробрих легінів, які піднімали народ на боротьбу за свою волю і свободу…
Поступово на тому місці виникла гора Стіжок."
