Гора Малий Стіжок висотою 782,4 м над рівнем моря, що є візитною карткою селища Берегомет та перлиною національного природного парку "Вижницький", розташована на правому березі річки Сірет. Вона вражає своєрідністю рельєфу, оригінальністю барв лісових насаджень (залежно від пори року), буйними травами на сіножатях, джерелами кришталево чистої води.
На вершині гори знаходиться музей під відкритим небом "Вартов Недеї". Тут не залишаться без уваги кам’яні утворення – цікаві скельні виходи потужних пісковиків ямненської світи палеогену з тріщинно-спелеологічними утвореннями. Тут є і печера, яку в народі називають "Печера Довбуша". ЇЇ довжина становить понад 10 м, висота 3,5 м, а площа 15 м².
Існують легенди про гору Стіжок:
Одна з них розповідає, що:
"Бідували гуцули здавна. Несила було терпіти більше знущання панів. Збиралися люди по хатах, шепотіли, тихо обурювались…
І знайшовся сміливець, який не злякався гнобителів, не зігнувся під їх суворим поглядом. Ніхто не знає тепер, яке ім’я носив тоді відважний хлопець. Давні легенди оповідають, що був той легінь і з лиця красенем, і в силі значний. У душі мав велику любов до рідної землі, до забідованого народу й ростив святе бажання дати волю рідному краю.
Та згодом звістка про славного легіня дійшла й до вельмож. Занепокоїлися кати. Кожному стало бійно: аби не посягнув він на їх маєтки. І вирішили багачі зібрати військо велике, аби «прочесати» ліси і видолинки і знайти непокірного. Прибули вояки, обступили панські садиби, грізно стали проти змученого народу. Обіцяли нагородити золотом того, хто вкаже на легіня. Люди стояли мовчки. Тоді один із воєначальників сказав вийти вперед кільком молодим кріпакам і виголосив, що вб’є їх, якщо люди не скажуть про того, кого їм треба. Натовп хвилювався, але мовчав. І коли вояка замахнувся шаблею на стрій молодих легінів, із натовпу пролунав голос: «Не чіпайте їх, я — тут!» Всі розступилися й наперед вийшов легінь. Вояки його, беззбройного й беззахисного, схопили, зв’язали руки, оточили, наче боялися, що втече. А легінь, мов дитина, стояв, усміхаючись. Вельможі полегшено зітхнули.
Та ось із натовпу хтось крикнув: «Бийте панів! Люди, не терпіть». Юрба, наче стиснута пружина, раптом кинулась на озброєне військо.
Легінь і його однодумець втекли. Невдовзі наші сміливці дали про себе знати: маєток одного з найбагатших вельмож пішов із димом. Люди, почувши таку новину, ожили, заворушилися й далі вселили надію на волю. Одні робили шкоду своїм панам, знищуючи посіви та худобу. Незабаром запалав ще один маєток пана. Лихоманка охопила вельмож, страх за свої багатства та життя гриз їхні душі. І знов зібралися багатії на раду. Сто тисяч золотом пообіцяли тому, хто впіймає бунтарів.
Якось зайшли наші легіники до однієї убогої оселі. Попросилися відпочити. Господар їх привітно прийняв, а коли вони заснули, послав свого сина до пана сповістити про те, що легіні в нього відпочивають. Дуже вже кортіло мати оті сто тисяч золотом. Вояки не забарилися й сонних полонених пов’язали. А жадібний селянин пішов вимагати грошей. Пан наказав дати йому добрих канчуків (прутів).
Стратили легінів тут же, біля панського двору. Хоронити заборонили.
Воєначальник дав нечуваний наказ: розкидати тіла загиблих по зарінку, аби звірина і птиці загризли, розтерзали, заклювали їх. І люди не витримали: вони спочатку крадькома, а потім і відкрито зносили понівечені останки в одне місце — за річку Сірет. Вони брали землі по пригорщі, у путні, у берівці — хто як міг і несли її на місце поховання легінів. Як не погрожували панські посіпаки, ніхто не залишив своє сумне заняття: усі тихо, скорботно працювали. Люди йшли і йшли з усіх усюд. Кожна жменька землі, кинута на тіла загиблих легінів, проростала травою, квітами, кущами, деревцями. Згодом рукотворна могила виросла до висоти гори.
Багато хто приносив землю й зі своїх рідних місць, бо й там ширилася слава про хоробрих легінів, які піднімали народ на боротьбу за свою волю і свободу…
Поступово на тому місці виникла гора Стіжок."
Ще одна легенда розповідає:
"Спочатку було море - безкрайнє та мінливе. Відступаючи, воно звільняло зі своєї безодні химерні скелі. За свою багатомільйонну історію кам’яні масиви бачили багато.
Легенда розповідає про найдавніших мешканців – міфічного велетня Дракона, підступну акулу, відважного сокола та молоду красуню, які оселилися в дрімучому лісі.
А було це ось як. Щомісяця селяни приносили велетневі в жертву вівцю, яку він поїдав. Одного разу прийшла черга і до бідної сирітки Стежинки, яка жила на узліссі. Але красуня, не маючи вівці вирішила зупинити Дракона і принести в жертву себе. Вона була молодою та привабливою. Боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.
– Хто ти? Чого плачеш? – запитав Дракон.
– Я Стежинка, твоя жертва.
Дракон, побачивши прекрасну дівчину, подобрішав. Стежинка так запала йому в душу, що він закохався. Відтоді вони були разом. Проте, як завжди буває комусь все не підходить. Так і тут. Підступна Килина, яка була кращою подругою Стежинки, вирішила розлучити закоханих. Підсипавши до джерельної води отрути, вона вирушила до них. Але не сталося, як гадалось. Бо відважний Сокіл, який давно був закоханий у Стежинку, побачив злі наміри «подруги» вирішив врятувати її. Він налетів на Килину, сполохав її, отрута вислизнула з рук, розлилась на Дракона, і він закам’янів. Краплини отруєної води потрапили на Килину і вона також закам’яніла, перетворившись на акулу.
Побита горем Стежинка виплакала себе стрімкими стежками, які спустилися до низу. Проте ця закохана пара привела в світ нового володаря – продовжувача роду – Малого Стіжка. А відважний Сокіл, навіки залишився оберігати їх."
За третьою версією:
"Давненько це було. То були часи, коли ще на Буковині не було гір. Жили тоді люди простіше і все було файно. В одному гарному місці був цілющий колодязь. Якщо з нього вип’єш, то одразу ж набираєшся сил, і молодшаєш років на десять. Та що там говорити, вся територія та була магічною. Гуцули були переконані, що сила та витікає з самого центру землі.
В той час жив один правитель. Царство своє наслідував він в далеких землях. Подейкують, був він мольфаром. Всяке нехороше про нього говорили. І справді, людиною він був мерзенною, проте мав чимало сили і влади. Звали його Йордакій. Почав він чухати потилицю і думати: «Все я маю, володію силами, однак старію і морщуся, як той сухий гриб. Треба щось робити.»
Зачув він про казкові землі Буковини і вирішив їх захопити. Багатством та нечистою силою він заволодів цими прекрасними землями.
На місці колодязя підняв він чудернацький замок. Чого там тільки не було, але йому цього було мало.
Щодня Йордакій впивався цілющою водою та молодшав на очах. Віднайшов він у собі й нові сили. Відтак однією думкою створював з каміння різноманітні фігури.
Люди не розуміли, що відбувається. З однієї сторони, не було нічого поганого в новому правителеві, але з часом вони помітили неприємні зміни. То трава пожовкла навесні, то дерева перестали плодоносити, врожаї погіршилися, худоба ж не могла напастися. Все потихеньку чахло.
А тим часом Йордакій надумав женитися. Приглянулася йому Марічка. Однак місцева красуня вже була закохана в Іванка. Та й шлюб з царем її не надто тішив.
Зажурилася дівчина і почала радитися з Іванком, що робити. Засумував парубок, але виду не подав і пообіцяв коханій щось придумати.
Пішов Іван в поле, зв’язав сніп з соломи, кинув його на перехресті доріг і як почне палюгою лупцювати.
Кожен перехожий питає у парубка:
- Іване, що ти робиш?
- Та от, дідька лупцюю - відповідає Іванко.
Та так лупцював він те опудало, що аж самого дідька взлостило.
Підстеріг він парубка, зловив та й питає:
- Слухай, чоловіче, що то ти таке робиш?
- Тебе викликаю. Хочу я у тебе попросити допомоги, бо Йордакій кохану хоче забрати.
Почухав дідько потилицю, тай каже:
- Гай добре, поможу тобі. Збирайся, поїхали до замку правителя.
Клацнув він пальцями – тут тобі і свита, і карета, і прекрасні одежі на парубку. Сіли та й їдуть.
- Дивися, парубче, от ти зараз їдеш змагатися з царем, хто з вас кращий каменяр. Тільки подумай і клацни пальцями, а я вже тобі допоможу, - пояснює нечистивий.
Задзвеніли дзвони в замку. Вмить доповіли Йордакію, що Іван викликає його на змагання з каменярства. Зрадів правитель такій звістці, пішов ту свиту зустрічати.
Відвів Йордакій Івана у велику залу та й стали змагатися. Суддею був дідько, що прикинувся радником правителя.
Клацне пальцями Іван – сова з каменю, махне рукою Йордакій – цілий кам’яний дракон. Задумає парубок кам’яну черепаху, а цар тут створює цілу акулу. Підсуджує нечистивий Івану, а Йордакій нервує, що не вдається того перемогти. Посилає дідько думку парубку, що треба щось робити, бо правитель той одержимий злими духами і їм з ними не тягатися.
Звертається Іван до Йордакія і каже:
- Ти дійсно могутній і я признаю тебе кращим каменярем, якщо ти зараз тут піднімеш каміння великих масштабів, бо це все дрібниці.
Йордакій загордився та й вирішив перевершити себе. Вийшли вони із зали на балкон замку. Простяг він руки і як почав створювати всіляке каміння, але тут сталася несподіванка.
Переоцінив свої можливості Йордакій, розверзлася земля і на тому місці піднялася гора небаченої краси, струнка та вкрита пишними лісами. Зруйнувала вона той замок, проте до сих пір там можна зустріти кам’яні уламки тих звірів. Пізніше гору нарекли Стіжок, а її вершина і досі захоплює дух і відновлює сили.
Марічка з Іваном знайшли своє щастя, а Йордакія заточило в печеру, і його дух і нині там.
Все це в минулому, але подейкують, що вершина гори до цих пір має магічну і цілющу силу. А на місці, де заточений Йордакій, стрілка компасу безупинно коливається…"
